До 175-річчя з дня народження І.С.Нечуй-Левицького



175-річчя з дня народження І.С.Нечуй-Левицького (1838-1918) – значний привід нагадати про життєвий шлях і знову звернутися до його творчої спадщини. Вшановуючи пам’ять видатного українського письменника та громадського діяча, Державний архів Одеської області пропонує переглянути виставку он-лайн документів, присвячену цій ювілейній даті.

Біографія одного з фундаторів української літератури добре відома широкому колу освічених громадян. Її головні хронологічні віхи вивчають учні у середній школі; події, які відбувалися в житті письменника, знайшли своє відображення на сторінках ґрунтовних досліджень істориків і краєзнавців, а твори – вже стали предметом численних літературознавчих розвідок.

Пройшло вже майже сторіччя після смерті І.С.Нечуй-Левицького. Однак, з кожним роком ця постать стає для нас ще більш масштабною, зі сторінок своїх творів щоразу відкриваючи нам нові грані величезного таланту. Не менший інтерес викликає й біографія митця слова, об’єктивний аналіз якої ставить перед нами на сучасному етапі розвитку суспільства низку питань. Насамперед, про роль особистості у історичному процесі, про непросту долю патріота та про відношення громадськості до його пам’яті.

Неможна казати, що у попередній період ім’я Нечуй-Левицького було обійдене увагою. Підкреслюючи високий художній рівень та безперечну соціальну значущість реалізму в зображенні тяжкого життя простого народу, «офіційна» радянська історіографія не могла не обійти й притаманний авторові вплив «буржуазного націоналізму». Однак, як його окремі твори, так й багатотомні зібрання (Т. I-IV, 1956; в перекладі на рос. мову, Т. І-ІІ, 1956; Т. І-Х, 1965-1968, та ін.) виходили значними тиражами, та головне – вони завжди знаходили свого читача.

Саме з цих видань та зі шкільних підручників ми добре пам’ятаємо основні біографічні данні. Класик української літератури народився 13 (25 за н.с.) листопада 1838 року в Стебліві (сучасне селище міського типу в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) у родині парафіяльного священика місцевої Свято-Преображенської церкви Семена Семеновича Левицького та його дружини Ганни Лук’янівни (у дівоцтві – Трезвінської). Батько був освіченою людиною, мав домашню бібліотеку та навіть створив школу для дітей місцевих кріпаків. Декілька років до неї ходив і його син Іван, але після закриття школи він продовжив своє навчання у Богуславі, під наглядом дядька, Євтропа Трезвінського.

В 1968 році у Стебліві було створено Літературно-меморіальний музей письменника. А декілька років тому, під час проведення робіт по відбудуванню церкви, у фундаменті було знайдено закладну капсулу із посланням, написаним рукою батька письменника.

Так само, як й переважна більшість дітей священників у той час, для отримання подальшої освіти Іван мав лише один шлях, - а саме такий, який надавали духовні навчальні заклади. Саме тому, шість років він навчався у Богуславському повітовому училищі при Свято-Миколаївському монастирі, після успішного закінчення якого, у чотирнадцятирічному віці, поступив до Київської духовної семінарії.

Отримані у семінарії знання надали можливість зайняти у 1860 році посаду викладача церковнослов’янської мови, арифметики та географії у Богуславському духовному училищі, але вже наступного року Іван Левицький продовжив своє навчання у Київській духовній академії. Наполегливо вивчаючи предмети та займаючись самоосвітою, разом з тим, - він жваво цікавився актуальними суспільно-політичними проблемами, зблизився з демократично налаштованими представниками громади, та розпочав свої перші літературні студії.

Закінчивши курс наук в Академії у 1865 році з дипломом магістра богослов’я, І.С.Левицький остаточно вирішив не пов’язувати подальше життя з духовною кар’єрою. В наступні роки він викладав російську словесність (мову та літературу) в Полтавській духовній семінарії, однак, невдовзі він був вимушений шукати роботу в світських навчальних закладах. Після успішного складання відповідного іспиту, І.С.Левицький продовжив викладацьку діяльність, але вже по відомству Міністерства народної освіти, - у штаті Каліської (1866) та Седлецької (1867) жіночих гімназій.

Цікаво, що у Державному архіві Одеської області зберігається фонд Седлецької жіночої гімназії, яку з початком І Світової війни було переведено з Варшавського учбового округу. Після успішної евакуації, цей навчальний заклад отримав нову назву – «Одесская казённая женская гимназия», та був підпорядкований попечителю Одеського учбового округу. До цього фонду (який одним із найперших надійшов на зберігання до Одеського історичного архіву, 22 липня 1920 року), увійшли лише особові справи учениць гімназії за 1890-1920 роки, значна кількість яких на початку 1960-х років була передана до Польської Народної Республіки (див.: опис справ фонду 261, який розміщено у розділі «Електронний архів»). Нажаль, ми лише можемо констатувати відсутність безпосередніх документів про цей період служби І.С.Левицького у фондах Державного архіву Одеської області.

Однак, подальші події у житті письменника вказують нам на прямий зв’язок його біографії з нашим містом: після шестирічного перебування у штаті Варшавського учбового округу, він порушив клопотання про переведення його для продовження служби в один із навчальних закладів на Півдні імперії. Сам І.С.Левицький бажав переїхати або до Одеси, або в Кишинів, - та керівництво Міністерства народної освіти у серпні 1873 року прийняло рішення про включення його до штату І Кишинівської чоловічої гімназії. Сьогодні ми лише можемо робити припущення, як би позначилося призначення до будь-якого з навчальних закладів Одеси на його подальшій творчій діяльності. Адже, саме у цей період він створює свої найкращі та найвідоміші твори: «Хмари» (1874), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

Невеличка біоісторіографічна розвідка надає нам хронологію цього періоду. Згідно з інформацією в ювілейному виданні до 75-річчя навчального закладу, І.С.Левицький викладав в гімназії російську мову з 11 серпня 1873 року по 11 серпня 1885 року.[1] У довідковому виданні за 1885 рік вказано, що на час звільнення з посади він мав чин статського радника.[2] Цей, досить високий статус (IV клас, згідно «Табелю про ранги»), підтверджувався ще й низкою орденів, які він регулярно отримував від царського уряду за службу. Але уряд був занепокоєний «вільнодумством» викладача, який до того ж, став відчувати не зовсім задовільний стан здоров’я. В результаті – в офіційному «Циркулярі» невдовзі було опубліковано розпорядження «управляющего» Одеським учбовим округом (тимчасово, замість попечителя Х.П.Сольського ці обов’язки виконував декан історико-філологічного факультету Новоросійського університету, професор І.С.Некрасов) про звільнення від посади, «согласно прошению, по болезни», викладача Кишинівської гімназії, статського радника Івана Левицького.[3]

На цьому закінчилася службова кар’єра викладача у відомстві Міністерства народної освіти: отримавши право на пенсію, він переїхав до Києва. Однак, не завершилася його творча та громадська діяльність та не припинився його зв’язок з Півднем. Знавці біографії І.С.Нечуй-Левицького пригадають про його візити до Одеси, вкажуть на пам’ятні місця та згадають імена тих, хто входив до кола спілкування письменника. Не меншу увагу привертають на себе й такі факти, що «майбутній одесит» Михайло Жук, ще у молоді роки, один із своїх перших портретів написав саме з Нечуй-Левицького (1903), або – що саме на Одеській кіностудії була зроблена екранізація «Миколи Джері» за сценарієм Миколи Бажана (1926).

Безперечно: наприкінці XIX – на початку ХХ сторіч, не тільки національно свідомі, але ж й взагалі освічені одесити добре знали про Івана Нечуя, більш того - деякі з них були вельми обізнані з його творами. Цікаво, що до кола місцевих «знавців» його літературних штудій (а можливо, й навіть «прихильників» - хтозна?) входила ще одна група людей, а саме… чиновники цензурних установ, які тоді розташовувалися тут.

На зберіганні у Державному архіві Одеської області знаходяться декілька фондів таких установ, в одному з яких – «Окремий цензор з внутрішньої цензури в м. Одесі» (фонд 9, опис 1), - були знайдені матеріали «офіційного ставлення» до творчості І.В.Нечуй-Левицького за часів царату.

[4]

 

[5, 6, 7]

 

[8]

 

Представлені на виставці документи з фондів Державного архіву Одеської області – лише частка архівних матеріалів, в яких можна знайти документальне відображення ставлення царського уряду до «українського питання». Такі ж документи знаходяться у фондах Російського державного історичного архіву та цілої низки архівних установ, розташованих на території колишньої імперії.

Не менший інтерес серед фахівців викликає питання пошуку документів, які мають безпосереднє відношення до біографії самого І.С.Нечуй-Левицького. Нам відомо, що такі матеріали знаходяться у фондах Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (фонд 11), Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (фонд 834), Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (фонди ХІ, 155, 170, 225, 244, 357 та ін.), у фондах Чернігівського історичного музею імені В.В.Тарновського (фонд 531), та ймовірно - в інших архівних зібраннях нашої держави та навіть за її межами.

Вивчення цих матеріалів та подальший пошук документів, уточнення та доповнення вказаних в історіографії свідоцтв про І.С.Нечуй-Левицького – мабуть, найкращий спосіб зберегти пам’ять про життя та діяльність видатного сина українського народу.



Примітки:

1  Лашков Н.В. Кишинёвская областная, впоследствии губернская, ныне Первая гимназия. Историко-статистический очерк за 75-летие её существования. – Кишинёв, 1908. – Отд. «Приложения», С. 12, 49.

2  Бессарабский календарь на 1885 год. – Кишинёв, [1884]. - Отд. «Адрес-календарь», С. 44.

3  Циркуляр по управлению Одесским учебным округом. – 1885. - № 4, апрель. – Отд. III. Распоряжения управляющего округом, С. 107.

4  Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф.9. – Оп.1. – Спр.62. - Відомості про заборону видань Івана Левицького. - 25.04.1884. – Арк. 51-52.

5  ДАОО. – Ф.9. – Оп.1. – Спр.328. - Повідомлення Київського окремого цензора по іноземній цензурі Одеському окремому цензору про заборону збірника видань творів Івана Левицького «Повісті і оповідання» (Т. 3), 13.06.1901. – Арк.25.

6 ДАОО. – Ф.9. – Оп.1. – Спр.328. - Повідомлення С.-Петербурзького цензурного комітету окремому цензору по внутрішній цензурі в м. Одесі про заборону видань Івана Левицького «Оповідання про перших київських князів: Олега, Ігора, Святослава, Володимира і його потомків», «Оповідання про татар і Литву». – січень 1902 р. – Арк.29.

7 ДАОО. – Ф.9. – Оп.1. – Спр.328. - Повідомлення Київського окремого цензора по внутрішньої цензурі Одеському окремому цензору про заборону видань творів Івана Левицького «Запорожці» та «Микола Джеря». – 31.10.1902. – Арк. 46.

8 ДАОО. – Ф.9. – Оп.1. – Спр.328. - Повідомлення С.-Петербурзького цензурного комітету окремому цензору по внутрішній цензурі в м. Одесі про заборону твору Івана Левицького «Оповідання про Унію і Петра Могилу». – 02.01.1902. – Арк.1-1зв.

 

Перелік джерел та літератури

 



НА ПОЧАТОК СТОРІНКИ